Недавно наш музичний простір облетіла страшна звістка: «ДДТ» покинув Михайло Чернов, дядько Міша, дивовижний саксофоніст і мила людина. Таким чином, припинив своє існування «золотий склад» великої російської групи. Поясню, що під «золотим складом» прийнято розуміти той склад какого–нибудь колективу, при якому він добився найбільших успіхів в своїй історії, будь то випуск знакових альбомів, гучні виступи, розташування публіки і критиків. Раніше цього року з командою Юрія Шевчука розпрощався Ігор Доценко, Доца, один з ведучих в Росії рок–барабанщиков. Як повелося, розставання і в тому і в іншому випадку супроводилися такими, що взаємними розшаркуються: «Ми пам’ятатимемо один одного лише хорошими, але на даному етапі творчості «ДДТ», коли міняється її звуковий ряд, патріархальне бачення музики Доценко і Чорновим гальмує розвиток ансамблю». Щось подібне говорилося і у випадку з Вадимом Курильовим, гітаристом вищої ліги, що пішов від Юрія Юліановича в той момент, коли згаданий колектив також експериментував з саундом. Який і прищепив йому Курильов. Насторожила лише мимохідь кинута фраза Вадима в одному з інтерв’ю, що в друзях в Шевчука можуть бути виключно видатні люди — герої праці і воєн і інші невидимі широкому слухачеві величини. Ну та це їх проблеми і розбирання. Факт же полягає в тому, що тепер Юрій Юліанович формально і номінально залишився наодинці зі своїм генієм в підшефному йому ансамблі. Як це раніше сталося, наприклад, з «Акваріумом», який сьогодні є освітою «Борис Гребенщиков і супровід», з «Спліном», де впоперек Олександра Васильева ніхто в пекло рок-н-ролу не лізе, або з «Океаном Ельзі» і Святославом Вакарчуком, що колись позбавився від співзасновників бренду. У результаті ми закономірно прийшли до того, що довгий час промовлялося меломанами, але з обуренням відкидалося лідерами груп, що «ОЄ» — це Вакарчук, що «А.» — це Гребінників, а «ДДТ» — Шевчук. Моралі від мене не чекайте, та і скільки схожих метаморфоз траплялося в західній і останній музиці, я просто констатував місце, що мало.

Відштовхнувшись від сусідів, перейдемо до наших реалій. Вони не поступаються чужим! Якщо ми хоч частково вважаємо групу «БІ–2» своєю, то Льова і Шур неодноразово тасували її учасників і в ній давно вже немає тих, з ким вони починали своє сходження з правого нижнього географічного кута карти в саму Євразію. Причини для пертурбацій в основному називалися все ті ж — пошуки нового звучання. Це насправді важлива штука, оскільки не кожен інструменталіст однаково хороший в тому або іншому музичному напрямі, в тій або іншій музичній палітрі, пов’язаній з тим, що обважнює або полегшенням аранжировочной фарби. Але мене як людини безмежно сентиментального завжди напружували такі ситуації, коли, по суті, не просто колезі, а другу доводиться повідомляти, будучи наділеним як би визначальними повноваженнями, що, знаєш, старик, нам віднині з тобою не по дорозі розчарувань і успіхів. Може, тому я і не пішов в рок–гуру. Втім, філософи складу Ніцше стверджують, що сентиментальність в індивідуумові зазвичай є сусідами з жорсткістю.

Так, одного дня для Сергія Кононовича «чорна мітка», піднесена йому фронтменом «Крамбамбулі», з’явилася шоком. Лідер «До.» практично відразу перенавантажував внутрішнє наповнення групи, вказавши на неможливість надалі спільної роботи. Вміст на відміну від наповнення мало в чому змінилося, але з того доленосного дня назва «Крамбамбуля» міцно зв’язала з прізвищем одного артиста. Інший артист, який Артист, від первинного складу групи «БЕЗ КВИТКА» теж не залишив імені на імені. До того ж і написання ансамблю неодноразово видозмінювалося. При черговому авралі Віталій зазвичай нарікав на те, що з трудовою дисципліною у окремих музикантів раптом виникли «траблы». Але, як мовиться, з ким граєш, з тим і хлебчеш. Інша справа, що кому–то все ще дано хлебтати, а кому–то вже не дозволене.

Багато що дозволяв собі «ляпіс». Дозволяли вдумливо, із смаком, не знаючи міри. Від останніх на каком–то етапі музичення Міхалок і став позбавлятися. Потім були нові притирання, старі терки, і врешті-решт Сергій і зовсім повісив у себе над ліжком портрет Кісті Цзю і повів практично праведний і осмислений образ проведення часу. Ось тільки не залишилося в «Ляпісі Трубецком» від тих милих і пустотливих хлопчаків, що прокладали разом з антиглобалізмом всього Білорусі шосе у верхні строчки топів, нікого. І в «J:Морс» не залишилося. На сьогодні група, на мій погляд, виглядає саме варіантом «Пугач і кто–то зліва, справа і ззаду». А попереду з орлиним поглядом, але без Романа Орлова височіє над глядачем гордим фронтменством Володимир. Він стріляє по нас піснями, інші підносять йому снаряди, і якщо, не дай Моцарт, что–то Пугачеві здасться не так, то хто його знає, що буде з тим, що провинився. І я це без іронії пишу, бо начебто ніщо не вказувало на какие–то протиріччя в ансамблі «Троiца». А спробуйте ж ти: Іван Іванович Кирчук все слідує крутим этно–маршрутом як «этна–трыо «Троiца», а колишні підялинники — Шкиленок і Лукьянчик — нагадують про себе все рідше і рідше. І з іншим тріо вийшло прекумедне. Kriwi стартували як що відколовся від моноліту «Палаца» загін баламутів в особі Юрія Видронка, Дмитра Войтюшкевіча і Вероникі Круглової. Швидко пішов Видронок, швидко прийшов Піт Павлов, повільніше пішов Войтюшкевіч, ще повільніше Павлов, і зараз ми маємо з вами вже швидше творче вічко під вивіскою «Мультикультурний проект Kriwi під керівництвом В.Круглової».

Хотілося б окремим абзацом поговорити про ВІА «Вераси». Про нинішній ВІА «Вераси», але це вже не смішно, а боляче. Не все те золото, що «Вераси». Так закінчу.