Цього року йому стукнуло 55. Вік для музиканта якщо ще і не передпенсійний, то досить солідний. Хоча поглянеш на стариганів з Status Quo — нормально орють собі борозну рок-н-ролу парубки. 15 листопада в Мінському Палаці спорту за процесом прокладки дороги до сердець слухачів деякі з вас і стежитимуть — цього дня там виступить група «Динамік», незмінним лідером якій Кузьмін і є майже три десятки років.

— Мій знайомий музикант, коли взнав, що я слухаю пісні Володимира Кузьміна, сказав мені, що це поганий тон. Що якщо Кузьмін і був будь-коли актуальним, то років 25 тому.

— Все зрозуміло. Якщо таке говорить музикант, то це необ’єктивно. Кожен з них, що особливо не добився успіху, завжди суперечливий. Навіщо слухати Кузьміна? Я його самого не слухаю, але спробую пояснити, чому інші це роблять. Коли ви зайдете на наш сайт, де спілкуються мої залицяльники, то прочитаєте там немало історій про те, що мої пісні врятували кому–то життя. Коли взнаєте, скільки щасливих браків склалося під мої пісні, скільки дітей народилося і як і раніше народжується, коли побачите, що на мої концерти ходять і дорослі, і їх діти, то самі зрозумієте, чи варто слухати пісні Кузьміна. Якщо чьи–то пісні здатні вирішити питання життя і смерті, то навряд чи це поганий тон. Якщо композиції приносять користь людям, це справа зовсім не смаку, а чего–то більшого.

— Думаю, не відкрию для вас таємниці, якщо скажу, що деякі рок–музыканты не зараховують вас до свого табору, рахуючи поп–исполнителем. У вас є пояснення такий їх позиції?

— Ця позиція дуже проста, тому що наші рок–музыканты — це вихідці з самодіяльності, а група «Динамік» склалася з професіоналів. У цьому наша основна різниця. Поп–музиканти, до речі, мене теж до своїх не зараховують. Але мене це мало цікавить. Головне, що мільйони людей вважають мене музикантом, рокером. Не поважно — долю, класика, джаз, электроника — аби це була хороша музика.

— Відмінний гітарист Валерій Гаїна мені одного дня сказав, що як гітарист Кузьмін хороший, але не більш.

— Добре, що не «менше». У мене багато улюблених гітаристів, і всі вони хороші по-своєму. І це «але не більш» до них дуже не личить. Є такі, допустимий, гіганти, як Діма Малолетов, Гріша Безуглий. Вважаю, що вони одні з кращих гітаристів Радянського Союзу і Росії.

Багатьом просто завидно. Я не говорю, що я найкращий, я, швидше, найвідоміший гітарист. Тому що можу перед такою величезною аудиторією грати на гітарі. Більше у нас ніхто не має можливості показати себе, виявитися як гітарист.

— Передбачимо, що дивний катаклізм знищив всі види інструментів на Землі, залишивши лише один. Який би ви хотіли, аби залишився, і чому, чим він для вас переважно?

— Ну, природно, електрогітара. Тому що через неї я можу виразити дуже багато що. Як говорять мої залицяльники: моя гітара розмовляє. Ось і хай вона сама за себе говорить. На акустичній я не зможу стільки виразити.

— Є такі музиканти, які викликають у вас подив: чому по ним так публіка балдеет, в чому їх краса і талант?

— Немає у мене жодного подиву. Кожна людина згадує музику своєї молодості. Для кого–то це Леонід Утесов, для кого–то — ансамбль «Самоцвіти», Іосиф Кобзон, Beatles, Rolling Stones. Я рад, якщо люди слухають какую–то музику, мене це абсолютно не дратує.

— Ходять давні чутки, що на деяких альбомах відомих виконавців гітарні партії прописували ви — без вказівки у вихідних даних вашого прізвища. Було таке?

— Тридцять років тому я працював гітаристом в самому кращому ансамблі при фірмі «Мелодія». Був такий штатний ансамбль з відомими джазовими музикантами. Там мені давали ноти, але не говорили, для кого це грається. Точно знаю, що на альбомах Юрія Антонова звучить моя гітара, наприклад, в піснях «Під дахом будинку твого», «Море» і інших.

— Які світлі відчуття викликає у вас прикметник «радянська»?

— Я дуже рад своєму дитинству. Ніхто нам нічого не забороняв. Вже в шостому класі ми грали Beatles, Rolling Stones, у восьмому — Led Zeppelin на шкільних вечорах. У мене було дуже щасливе дитинство насправді. І те, що було важко дістати что–то, не так вже і погано. Не те що зараз в інтернеті. А тоді пісню потрібно було почути, знайти какую–то інформацію, фотографію звідкись викопати — в цьому був свій кайф.

Ось чого не вистачає з радянського часу, так це худсоветов. Це не була цензура, це була художня порада, яка говорила: ось ця — хороша пісня, а ця — погана. Можливо, люди в нім і помилялися, але в цілому це була хороша структура, в якому професіонали виносили свою оцінку. Сьогодні я радіо майже не слухаю, тому що в більшості пісень обов’язково чую ляпи від непрофесіоналів. Ну та  з ними.