Колись «Заславль» був дивно красивим рестораном на березі Мінського моря і нагадував білий теплохід, що пливе. Його скляні стіни дозволяли бачити багряні красиві заходи над морем і радісні світанки з пташиним щебетанням. Бар ресторану працював до останнього замовляючого відвідувача, і одного дня ми з подругою танцювали там всю ніч до ранку. Ми були одні, і ввічливий бармен ставив бобіни з музикою Doors, які я приніс з собою. Ми насолоджувалися танцем, музикою, красою природи, що пробуджується, і удосвіта піщаним берегом пішли в ліс, де неподалеку було наметове містечко.

Це були щасливі роки щасливої країни, коли все було дешево і ми могли дозволити собі обливатися апельсиновим джусом!

Отже, 1976 рік. Ми сидимо в мікроавтобусі «рафик», який возив нас від Будинку фізкультури «Трудові резерви» на роботу в ресторан «Заславль», і чекаємо директора ресторану Олександра Прудникова. Ми — це музиканти Геннадій Старіков (керівник ансамблю), Микола Даніленко, Геннадій Лебедев, він же Лебідь, Олександр Лашук і наймолодший Володимир Марусич — знаменитий зоряний склад. У прочинені двері автобуса просовує голову наш колега гітарист Жора Станкевіч і про чем–то розмовляє з Лебедем.

Раптом він раптово зникає і в двері просовується чисто поголена і злегка рожева від узливань голова директора.

— Це хто? — запитує голова у Лебедя.

— Де? — перепитує Лебідь.

— Хто це був?

— А–а–а, це — це Жорік.

— Я не запитую, Жорік він або не Жорік, я запитую, хто він?

— Він гітарист.

— Щоб я його більше не бачив.

— Кого?

— Гітариста!

Показовий діалог, що характеризує відношення громадського харчування до музикантів.

Типова фраза тих часів в Мінську: «Музиканти, посуньтеся, тут люди сядуть». Хоча ми були виключенням і відразу отримали від директора першу категорію, минувши філармонію. Адже ми грали так, що в «Заславль» прагнули попасти всі шари суспільства: «авторитети» заслуховували «Іволгою», міліціонери — Висоцким, кавказці замовляли лезгинку, кабардинку або «Шалахо» по півгодини, рокери — Deep Purple, джазменів — самбу Чака Манчжоне, професори консерваторії спеціально приїжджали послухати, як ми граємо бурре і скерцо Баха. Репертуар був всілякий, з віртуозного виконання і красивого багатоголосого вокалу. Грали ми на одному диханні, як на концерті. Отже що замінював одного дня барабанщика Сашу Симака бувалий «лабух» Валера Білоцерківський відмітив: «Чуваки, ви неправильно робите. Ви граєте багато і добре, а треба «лабать» мало і «ладнаю». Ясно, що Валера в наш ансамбль не вписався, ми швидко «розкрутили крапку» і непогано заробляли.

А одного дня до нас заїхав один із засновників «Песняров» Олександр Демешко і попросив нас дати йому зіграти з нами пісню Deep Purple Sail Away. Ми здивувалися, але погодилися.

І коли ми заграли знаменитий рифф, Демешко вирішив показати свою потужність і так вбивав товстими кінцями паличок по пластиках і тарілках, ніби грав телеграфними стовпами. Симак тримався за голову, бачивши, як гнуться в лопухи тарілки його установки. З Сашею Демешко мене доля звела і в 1990 році. У Белгосцирке я організував фестиваль пам’яті Джона Леннона, і Саша привіз з Москви дві відмінні блюзові команди — одну з Норвегії, іншу з Швеції.

Він тоді створив в Москві добродійну культурологічну організацію. Прекрасна наївна людина. Найдобріші слова на згадку про нього.

Одного дня я мав необережність поїсти ресторанної їди. Як тільки ми всілися на сцені і приготувалися грати, я відчув себе погано і, побачивши жах в очах хлопців, спустився в туалет і поглянув в дзеркало. Я був зеленого кольору, зовсім як огірок або зелений чоловічок. Без паніки, подумав я, це отруєння. Я знав, що робити в таких випадках. П’ятнадцять хвилин я пив з-під крану не припиняючись теплу воду. А потім розрядився і знов став рожевого кольору. І кого винити?

З 17.00 до 18.00 в ресторані була перерва і швейцар нікого не пускав. І ось одного дня в двері постукав Петро Миронович Машеров. Він був один, без охорони і супроводжуючих осіб і приїхав без попередження, мабуть, пообідати в банкетному залі на третьому поверсі. Швейцар не визнав його і не пустив, подумавши, що перший секретар ЦК КПБ не може приїхати один. І Машеров був вимушений обійти ресторан і зайти з чорного ходу, мимо купи вугілля і всякого мотлоху.

Іншим разом в двері став бити руками і ногами какой–то чоловік в мокрому спортивному костюмі. Йому відкрили, і він, ні слова не кажучи, кинувся в посудомийну і стрибнув в чан з гарячою гірчичною водою. Трохи відігрівшись, він сказав, що він не божевільний, а майстер спорту з парусного спорту. Його яхта перекинулася посередині Мінського моря, і він в жовтневій воді ледве доплив до берега і страшно переохолоджувався.

Треба сказати, що склад нашого ансамблю дійсно був зоряний: феноменальний гітарист Микола Даніленко, який рахував мене, Євгенія Коновалова і В’ячеслава Чевичелова своїми вчителями. На відміну від нинішніх гітаристів, які не грають, а «шпарять» так, що дим з грифа йде, його безмежна техніка була непомітна, як у Андреса Сеговії або Святослава Ріхтера. При цьому віртуозні п’єси він грав легко і чисто, щільним звуком, імпровізації його були повні смаку і наповнені музичною думкою. Як відмітив одного дня гітарист Жора Станкевіч: «Стає навіть страшнувато від його бездоганної гри».

Декілька років підряд, граючи до Сочі в готелі «Камелія», він визнавався сильним гітаристом Чорноморського побережжя Кавказу. У Сочі про нього ходила така легенда: одного дня він посперечався, що безпомилково зіграє підряд 150 пісень «Біттлз». І коли він зіграв 130, його опонент здався.

Басистий Геннадій Лебедев, пристойно граючи на фендеровском басу, володів рідким по красі тенором. Він легко брав ре другої октави, і ми могли виконувати будь-які світові хіти, включаючи Деміса Руссоса і Bee Gees.

Флейтист Олександр Лашук володів рідким даром імпровізації. Його можна було несподівано хлопнути по плечу і сказати: «Грай!» І він тут же, не ставлячи питань про тональність і гармонію, починав красиву і в потрібному стилі імпровізацію.

Барабанщик Олександр Симак запам’ятався тим, що одного дня заявив: «Ми з хлопцями з «консы» слухали Doors і нічого в них не знайшли. Немає там музики». Після Симака на ударних грав Володя Марусич, ще студент музичного училища. Весельчак, він засипав нас анекдотами, а одного дня, представившись кларнетистом з Таліну, допоміг слідчим Трапшу і Крамеру з Центрального РОВД знайти вкрадений у Данила знаменитий антонівський Хефнер.

Ще з нами грав саксофоніст Олександр Махнач, що страждав пивним алкоголізмом і що випивав перед сном декілька пляшок пива, аби заснути. Також ми зробили пропозицію Володимиру Кондрусевічу — приєднатися до нас і разом поїхати до Москви. Але його теща Альдона не дозволила йому, заявивши: «Ходити у води і не замочитися? Не бувати такому!» Треба б ввести кодекс честі для тещ і дружин музикантів, що обмежує їх вплив на колектив. Тоді б, можливо, уціліли багато груп.

Автор публікації: Геннадій СТАРІКОВ

Фото: Артур ПРУПАС