Home > Де ж ми були > Гурченко і піднебіння

Гурченко і піднебіння

January 27th, 2011

Сьогодні 75 років виповнюється Людмилі Гурченко. Колонка Тетяни Сулімової

Сьогодні 75 років виповнюється Людмилі Гурченко. І я хочу таку тонку талію, темперамент, талант, стільки мужів (Таких Мужів!). І я хочу такі 75 років життя. Немає! Не хочу. Це все її сходи в піднебіння.

Недавно мені пощастило бути гостею на одному закритому заході, де виступала Людмила Марківна. Вже рано вранці мені подзвонив щасливий винуватець торжества: «Я снідав з Людмилою Гурченко! Вона — прекрасна!» А увечері ми завмерли, як діти, і не дихали, не жартували, не їли і не пили. Тому що Вона співала.

— А що таке кохання? — запитала в Гурченко одна леді.

Людмила Марківна зітхнула. Взагалі-то немає такого слова, аби описати це зітхання, тому що в нім були іронія і світла туга, і спогади.

— Любов, — актриса на хвилину задумалася. — Тобі двадцять і ти закохуєшся в прекрасного чоловіка. І тобі здається, що це раз і назавжди. І ти цілуєш його. Ти щаслива. А потім проходит год–другой. І немає кохання. І ти шукаєш її знову, і знову зустрічаєш самого кращого чоловіка в світі, і хочеш бути з ним завжди. На–всег–да! І проходит ще час. Ти думаєш: невже я колись любила цю людину? І дивуєшся, як з тобою таке могло статися. Але ти хочеш кохання, і. зустрічаєш ще одного. І ще! А потім тобі 75, і ти задаєшся питанням: «А чи є взагалі це кохання? Чи любила ти кого–нибудь в своєму житті?»

А за кулісами Людмилу Марківну чекав її чоловік Сергій Сенін, який оберігає легенду, супроводжуючи її завжди і скрізь. І якось мені подумалося, що добре так поговорити про першого — четвертого мужа, коли є ще і вірний п'ятий.

І дивним чином влаштований глядач, ось горить зірка — так радій, залицяльник, милуйся. Але чомусь більш всього хочеться знайти темні плями на сонці. Напевно, аби порадіти: не лише в моїй шафі є скелети. Зірка! А туди ж! Лише хай пробачать нас небожителі за те, що ми розглядаємо їх недоліки фігури і характеру, сліди невдалих пластичних операцій і проколи в особистому житті, але. З плямами ми любимо набагато більше, тому що розуміємо, що королеви і королі зроблені з того ж незавершеного людського матеріалу. А домогосподарка порадіє, що хоч і немає у неї винагород і звань, зате діти в один голос кричать: «Мама! Ти краща мама в світі!» І це винагорода. Для неї.

На тому вечорі я відчула дивну річ. Говорять ось: человек– епоха. І якось звучить кондовий. Штамп. А я побачилася з епохою. Гурченко, вона ж війна і світ! Тобто те, в чому не відбулися Володимир Висоцкий, Андрій Міронов, Джон Леннон, — відбулася Людмила Гурченко. У її адресу неможливо сказати — не доспівано, не написано, не зіграно. Велике випробування, я думаю, не згаснути на злеті, а все сказати. Тому що тоді ти дописаний до кінця твір і з тебе і попит інший.

Цей тиждень почався для мене із складання радіопрограми про історію створення балади Led Zeppelin Stairway to heaven. І до цих пір з голови не йдуть слова Роберта Планта: «Ми сиділи з Джімі Пейджем в Хедлі Грейндж перед каміном. Пейдж тільки що записав акорди і зіграв їх мені. У руках у мене були папір і олівець. Чомусь без всякої на те причини я знаходився в огидному настрої. А потім раптово моя рука вивела на папері слова: «Живе така леді: вона упевнена, що блищить — все золото, і ось вона купує сходи в небеса.»

І я плачу. Тому що всякий плаче, хто уміє інколи побачити что–то таке, що можна назвати Stairway to heаven. Такі прекрасні слезы–линзы, для того, щоб бачити, як посміхається . Людмила Гурченко — ця така сльоза. Теж. Через неї Він видно.

Автор публікації: Тетяна СУЛІМОВА

Фото: Віталій ГИЛЬ

Де ж ми були

Comments are closed.