На початку ХХ століття серед білорусів більше 90 відсотків було селян, а сьогодні майже все — городяни. Урбанізація змінила спосіб життя цілого народу. Але багато хто ще живе по-старому, хіба що «с всіма зручностями». І, мабуть, далеко не все ще відчувають до кінця, що місто — це не місце прописки, а особлива атмосфера. Формується вона не швидким євроремонтом, а довгим накопиченням вічних цінностей. Проте сформувати міське середовище, де б поєднувалися спадщину минулого і технології майбутнього, складно. У цьому я переконався, поспілкувавшись з аспірантом БГУ Степаном Стурейко, який об’їздив Старе Світло від Риги ка Мадрида і спробував порівняти загальноєвропейську логіку містобудування з нашою.

— Звідки народилася традиція зберігати в первозданному вигляді центри наших міст?

— У кожного народу є вічні цінності: релігія, сім’я і пам’ять, зокрема, пам’ять про предків. У нашій традиції пам’ять зберігають кладовище, церква і стара хатина селянина, з якої в нову завжди переносять частинки колишньої обстановки — лави, двері. Тобто у білорусів відвіку, і не лише в містах, існує традиція дбайливого відношення до надбання предків. Але збереження старих будівель, незалежно від їх художньої цінності, — це тренд лише останніх п’ятдесяти років. Колізей до кінця XVIII століття використовували як джерело будівельного матеріалу. Тим часом нинішні бельгійські туристичні центри Гент, Брюгге на початку ХХ століття були індустріальними центрами з розвиненою промисловістю, нічим не примітні для туристів. Але потім виробництво зупинилося, міста прийшли в повне запустіння. Поки з 70–х років туди не почали приїжджати мандрівники і ради них квартали стали відновлювати в середньовічному стилі. Звичайно, місто не могло виглядати протягом п’ятисот років однаково: але в Генте стався цілеспрямований поворот в минуле, тому що це приносить гроші. І тому зносяться нові споруди, повертається декор старим будівлям, центр міста позбавляється від машин, в канали запускають лебедів.

— Інколи мене відвідує думка, що краси сучасного побуту білорусів залучає більше, ніж какие–то старі милі квартали. Я все думаю: чому? Може, тому що з села, містечка, де не було елементарних зручностей, багато хто перескочив у великі міста, нові квартири і ахнули: як все зручно! І нехай навіть хайтек вже був в нью-йоркських хмарочосах початку ХХ століття і морально застарів, ми зараз намагаємося повторити ті ж «шедеври», аби скоротити цивілізаційний розрив?

— Він вже майже ліквідований. Різниця між Мінськом і Парижем менша, ніж між Мінськом і селом Автюки. Але міськими жителями не стають, а народжуються — і те, говорять, лише в третьому поколінні. Сучасна урбаністична культура включає масу компонентів. Європейський городянин звик до особливого способу життя: він щодня ходить в кафе, ресторани, відвідує театр, купує книги. А наша людина як і раніше краще приготує удома, за продуктами піде на ринок, і справу не лише в економії. Міська культура в Білорусі лише формується. До речі, в деяких містах нашої країни і Східної Європи жителів з історичного центру переселяють в інші квартали, а в Римі люди живуть з виглядом на Колізей. Є про що задуматися.

— У Римі міська цивілізація сформувалася до нашої ери, там вже тоді був більше мільйона жителів, грандіозна архітектура. Несумірні величини. Але ви переїхали із старовинного Гродно в мегаполіс Мінськ, відчуваєте різницю?

— Поки я жив в центрі Мінська, відчував, що я в місті з історією. Зараз живу в гуртожитку БГУ за МКАД — кто–то ж в 70–е роки додумався побудувати філію університету на околиці! Важкувато відчувати себе там городянином. Студенти повинні жити в центрі, аби відвідувати музеї, виставки, клуби, інакше як їм вписуватися в культурний простір, а потім його ж і створювати?

— Ви замислювалися, чому зараз в моді пластик, а добротні дерев’яні вікна і двері вирвані майже зі всіх будівель навіть на проспекті Незалежності, не говорячи вже про деталі обробки магазинів? Що це за мода така?

— Ми живемо в епоху гламуру. Що таке гламур? Це зовнішня форма без внутрішнього вмісту. Вона проникла і в міста, і в їх подобу. Є таке явище — «макдиснейлендизация»: коли всі будівлі в місті роблять яскравими, «веселенькими», із стандартних матеріалів, створених на потокових лініях (євровікна, металлочерепица — вони у всьому світі однакові). І тепер повсюдно в Європі, якщо не звертає уваги на базові пам’ятники, як Ейфелева башта, міст Карлов, башта Гедіміна, то і в Парижі, і в Празі, і у Вільнюсі під ногами буде однакова плитка, а уздовж будинків — стандартні ліхтарі і покажчики, що ведуть до «Макдональдсу».

— Може, це говорить про те, що всі ми живемо в одному цивілізаційному просторі: ми європейці, і цим схожі?

— Європа вчиться на помилках. У Брюсселі до міжнародної виставки 1958 років під приводом будівництва «міста майбутнього» цілі квартали очищалися від населення і забудовувалися офісними будівлями, а від особняків XVIII століття залишали лише фасади. Такий метод реконструкції отримав назву «брюсселизация». Помилка навчила дечому. З тих пір в одному лише Амстердамі охороняється 6.622 будинків! А у нас рахунок йде на одиниці, в кращому разі — десятки.

— А чому не оновлювати будівлю згідно віянням часу?

— У Гродно є удома XIX століття, де в квартирах немає санвузла, у тому числі на головній Радянській вулиці. Що робити? Облаштовувати! Але якщо під виглядом блага для людей починається заміна автентичного на нове, тоді чим будуть примітні такі будинки? Вони втратять всі свої неповторні риси. А місто перестає бути интересным. Одна справа — нова сантехніка, інше — архітектурні деталі. У ідеалі потрібно зберігати перекриття, віконні рами.

— А якщо вони порепалися?

— Потрібно зробити такі самі — з тієї ж деревини, а фурнітуру на нові вікна і двері перенести із старих. Якщо будинок був з черепичним дахом, не потрібно класти на нього металлопрофиль. Якщо сьогодні замінити дерев’яні вікна на «євро», то хто дасть гарантію, що завтра не будуть знесені і колишні стіни? А якщо створювати підробки знакових міських архітектурних домінант, тоді взагалі можна ні про що не піклуватися. Якщо легко можна побудувати скільки завгодно копій передмістя Троїцкого, то, виходить, оригінал нічого не коштує, як гроші, які надруковано надто багато.

«Койко–место для туриста»

Автор публікації: Віктор КОРБУТ